Что-то с памятью моей стало. О гладиаторах и епископах.
Сщмч. Киприан описывает нравы 3-го века по РХ. Молодая небедная женщина отдает своего ребенка в цирк и покупает билет на представление, где ее родное дитя будет разорвано у нее на глазах дикими зверями. Во время этого жуткого действа она рвет на себе волосы, кусает руки, царапает до крови лицо, истошно орет - но она сама себе устроила драйв, заплатив за это деньги. Это одна из картинок языческого мира. Нам сейчас трудно это понять, вместить, объяснить. А для древнего мира, пресыщенного хлебом и зрелищами, это было нормой.
https://www.facebook.com/pitirim.tvorogof/posts/1889983494454218
св. Киприан Карфагенский. Письмо Донату:
Люди цветущих лет, довольно благообразные, в блестящих одеждах, заживо украшают себя на произвольное погребение и, несчастные, хвалятся еще своей погибелью! Вступают в сражение со зверями не за преступление, а по страсти. Отцы смотрят на погибель своих детей; брат с сестрой сидят в партере; сама мать - что может быть достойнее сожаления?! — сама мать покупает для себя место на зрелище, платит за будущие свои вопли и отчаяние!
https://predanie.ru/kiprian-karfagenskiy-svyaschennomuchenik/book/67549-kiprian-karfagenskiy-tvoreniya/
То есть речь идет не о том, что мать продает ребенка на смерть, а о том, что мать гладиатора идет смотреть на бой взрослого сына, который сам избрал себе такой жребий.
Да, не все гладиаторы были рабами. Были и искатели острых ощущений те, кто просто не может иначе выйти из петли безденежья.
Это Auctorati [нанятые] - свободные, обязавшиеся участвовать в гладиаторских играх под присягой [auctoramentum], согласно которой они предоставляли свое тело uri flammis, virgis secari, ferro necari ("позволить сжечь себя, заковать в оковы, избивать кнутом)
Проте чимало гладіаторів були з походження вільними людьми і навіть римськими громадянами. Гладіатори-добровольці звалися «аукторати» або «ауктори» (auctorati, auctores, букв. — «продавці на свій ризик»). Первісно не більше однієї п'ятої частини гладіаторів були аукторатами, проте в часи пізньої Республіки добровольці, за деякими даними, становили вже половину всіх гладіаторів. У гладіатори йшли ті, хто хотів мати безкоштовний притулок, їжу, та перспективу достатку у майбутньому, уваги народу та слави. Втім, могли бути й інші причини: так, у Римі була популярна тема про благородних юнаків, які наймалися у гладіатори, щоб оплатити поховання батька або допомогти другові. Насправді подібні випадки були нечастими, принаймні в Італії. Римлянин, який хотів стати гладіатором, проходив низку бюрократичних процедур: він мав оголосити народному трибунові своє ім'я, вік та обіцяну винагороду, проте трибун міг відмовити йому в дозволі на заняття гладіаторським ремеслом, якщо вважав претендента непридатним для нього за віком або станом здоров'я. Сума, яку первісно давали аукторатові (auctoramentum), була невеличкою: за законом, не більш як 2000 сестерціїв, що дорівнювало вартості некваліфікованого раба. Наймаючись до школи, доброволець-аукторат укладав контракт-аукторацію (auctoratio), у якому присягався «бути паленим, бути битим, бути підкореним, померти від заліза» (uri, vinciri, uerberari, ferroque necari), після чого ставав «юридично мертвим», тобто не мав ніяких прав.
За кожний вихід на арену аукторат одержував auctoramentum — ті ж дві тисячі сестерціїв. У разі продовження контракту винагорода підвищувалася у шість разів. Доброволець міг також достроково розірвати контракт, але для цього він мав заплатити чималий викуп. Відзнакою вільних гладіаторів була обов'язкова наявність номена в записах, наприклад, Тит Клавдій Фірм (Titus Claudius Firmus), у той час як рабів означали одними іменами. Втім, аукторати, як і раби, були більш відомі під псевдонімами, які вони брали на честь тварин — Голуб (Columbus), Лев (Leo), Тигр (Tigris), міфологічних персонажів — Гермес (Hermes), Геракл (Hercules), Ахіллес (Achilles), або за особистими якостями — Непереможний (Invictus), Відважний (Intrepidus).
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80
***
ну, это я к тому, что не стоит доверять своей памяти, и перед проповедью лучше проверить цитаты и факты. Наверно, этому учил Питирим семинаристов, когда преподавал им гомилетику...