Наратор

Англ.: narrator; нім.: Erzähler; ісп.: narrator; франц.: narrateur.

Взагалі відсутній у драматичному театрі, де драматург ніколи не виступаєвід власного імені, наратор з’являється в деяких театральних формах, зокрема, вепічному театрі. В низці народних традицій (африканські й східні театри) його досить часто вводять як посередника між публікою та персонажами (оповідач*). Окрім того, маючи текст і модель постави, яка оприлюднює певні погляди й переповідає фабулу у формі сюжету як вихідної точки всіх текстуальних і сценічних одиниць висловлювання, роль наратора виконує режисер.Наратор не втручається в текст п’єси (хіба що іноді в пролозі, епілозі або сценічних вказівках в процесі підготовки постави). Отож наратор як такий існує тільки як особа, завдання якої полягає в інформуванні публіки про інші характери в процесі розповіді та безпосередньому коментуванні дійства. Найчастіше це дійова особаоповідач (класична оповідь), яка повідомляє про те, що не було сказано безпосередньо на сцені з причини можливої невмотивованості та неправдоподібності дії. Оповідь як така (а отже, і наратор, а не просто діючий персонаж) існує тільки тоді, коли подана інформація не зв’язана конкретно зі сценічною ситуацією, а дискурс адресується глядачеві для суб’єктивної репрезентації образів, а не об’єктивної репрезентації дійства. Розрізнити достеменно оповідь і драматичну дію не завжди просто, оскільки процес висловлювання наратора постійно пов’язаний зі сценою, причомунастільки тісно, що оповідь завжди є дещо “драматизованою”.

1. В епічній системіа) Руйнування ілюзіїУ міру того, як подана безпосередньо публіці драматична ілюзія гри руйнується в епічному театрі (Брехт), персонажі перебирають на себе роль автора п’єси (зайого відсутності) і виконують свою роль, як це робить наратор у романі: коментарі,резюме, відступи, пісні, зонґи перетворюються на специфічні форми оповіді персонажа-оповідача. Вже не можна відрізнити того, що належить до ролі персонажа (що персонаж може подати як правду), й того, що безпосередньо транспозиціонується як дискурс драматурга. Відтак виникає постійний перехід від внутрішньої фікції п’єси (де присутність наратора мотивується й виправдана цією фікцією) до руйнування ілюзії під час звернення до публіки.б) Двійник драматургаОдна дійова особа або група їх (хор) виділяються в грі, “виходять” із фіктивного світу (чи принаймні утворюють інший фіктивний світ), щоб коментувати п’єсутак само, як це зробив би драматург. Такою є поява декламаторів у Брехта, Жіроду,Вайльдера [Сонді (Szondi, 1956, 1982 a)].в) РежисерНаратор бере на себе відповідальність за спектакль, виступає в ролі “тамади”,розпорядника матеріалів історії, яка ставиться на сцені (так, наприклад, жебрак уп’єсі “Троянської війни не буде” Жіроду передбачає завершення історії; в “Біографії” Фріша коментатор передає слово персонажам, пропонує те чи інше вирішенняпроблем).г) Посередник між фабулою та акторомУ колективних інсценізаціях романів або в трупах, які, перш ніж розробитимодель постави, працюють за методом імпровізації, актор-наратор пояснює, як вінвідчуває свого персонажа, що повинен сказати, а що неможливо висловити тощо.Анітрохи не переживаючи за презентацію тексту на сцені, такі актори інсценізуютьепічні, “непередбачені” для постави на сцені тексти (поема, роман, газетна заміткаі т.д.). Акцентування уваги на нараторові часто виправдане прагненням актора врахувати процес висловлювання, його критичною оцінкою об’єкту гри та особистим прагненням цю гру зіграти, можливо, надіючись таким чином повернути втрачену автентичність.