Добрая зямля
— Гэта вёска так называецца — Добрая Зямля. Сярод дрымучага лесу шнурочкам стаялі паўтара дзясятка хатаў. У даўнейшыя часіны тут было шмат людзей, бо дзеці нараджаліся як грыбы пасля дажджу. Асабліва пасля вайны. І дзе яны ўсе падзеліся? — дзед Кастусь Завіноўскі, па-вясковаму Паляк, сядзеў на ганку сваёй хаты і курыў папяросу за папяросай. Яго грызла нудота і адзінота. — Ну старыя, зразумела, памерлі, але ж людзі сярэдняга веку — дзе? — пытаў сам у сябе. Сам і адказваў: — Паўцякалі ў гарады і ўжо там нараджалі дзяцей, якія пра Добрую Зямлю чулі толькі з аповедаў. А тут во ўсе хаты паразвальваліся, кусты іх пажэрлі, адна толькі мая яшчэ трывае, пакуль трываю я. Вуліца зарасла быльнягом, і каб не аўталаўка, якая прыязджае па два разы на тыдзень, то і не прайшоў бы.
Дзед Кастусь успомніў, што сёння аўторак і павінна быць аўталаўка. Праз пару мінут яна і сапраўды загула ў пачатку вуліцы, але да яго хаты не даехала: матор пачхаў і заглух. Дзед устаў з ганку і выглянуў за брамку:
— Што там у цябе, Казік, зрабілася? — крыкнуў шафёру. — Зноў паламалася машына?
— За сённяшні дзень ужо другі раз. Тады паправіў, а цяпер і мучыцца не буду, бо ўсё пустое. Зараз пазваню ў сваю аўтабазу, няхай вязуць запчастку.
Шафёр, пажылы сіваваты мужчына, дастаў з кішэні мабільнік, набраў нумар і з некім доўга сварыўся.
— Толькі і ведаюць падганяць, а што машына няспраўная з гаража выехала, гэта іх не датычыць. Начальнічкі! — І ўжо да Кастуся: — Што, дзед, будзеш купляць? Акрамя папяросаў, якія ты прасіў, маю шмат чаго для тваіх старэчых зубоў, напрыклад вельмі смачнае пячэнне і булачкі. Хочаш?
— Давай. А яшчэ малака і батон, палавінку хлеба. На сёння ўсё.
Казік прынёс, а Кастусь узяў у хаце грошы, заплаціў.
— Дзядуля, дазволь вады напіцца, у тваім калодзежы вада проста цуд — чыстая як крышталь, з нейкім асаблівым смакам.
— Чаму ж, пі, добры чалавек. А хочаш, дам бярозавага соку? Жнівень канчаецца, а ў маім склепе яшчэ паўкадушачкі бярозавага соку стаіць.
— Не, я хачу вады.
Яны пайшлі на дзедаў надворак, і шафёр выцягнуў з калодзежа вядро вады, узяў з палічкі, што была прымацавана да плоту, сіні кубак, напіўся.
— Сядай, пасядзім, пакуль табе дапамога прыедзе, — запрасіў Кастусь, зноў прымастакоўваючыся на ганку. Быў ён худы, стройны як топаль, у цёплай сіняй рубашцы.
Сеў і Казік, акінуў поглядам дзедаву сядзібу.
— Парадак у цябе, — пахваліў. — Хоць ты і стары, але і сад дагледжаны, і прыбудоўкі. Хата вунь як новая стаіць.
— Перасыпаў летась, бо падрубы ўжо пагнілі. Колькі таго жыцця засталося: восемдзесят адзін год маю, але не люблю, калі на сядзібе парадку няма. Наняў майстроў, і яны зрабілі ўсё як мае быць.
— А чаму ваша вёска так дзіўна называецца — Добрая Зямля?
— Хто ж яго ведае, можа таму, што зямля тут і сапраўды добрая. Як кажуць: пасадзі аглоблю — вырасце воз. Толькі ўжо нікому яна не патрэбна, няма гаспадароў…
Дзед патушыў акурак, бо ён прыпякаў у пальцы, і наважыўся прыкурваць новую цыгарэту.
— Ну і дыміш ты… Не беражэш здароўя.
— Для каго тут берагчыся? Няма ў мяне і ніколі не было ні жонкі, ні дзяцей…
— Во дзівак!..
— Лёс такі. Ён, браток, у кожнага свой. Некалі маці, як была жывая, усё панукала: жаніся ды жаніся. Ну не ўпала мне ў сэрца ні адна баба, а жаніцца абы жаніцца…
— Вось былі б у цябе дзеці ды ўнукі дык хоць памаглі б у старасці, а так сядзіш адзін сярод лесу. Мабыць, начамі і страшнавата?
— Не, я не баюся. Калі што якое, ад злых людзей ёсць чым абараніцца. Ды і каму я патрэбен? Тут прыязджалі з сельсавета, хацелі ў дом састарэлых
узяць. Не хачу! І сацыяльнага работніка не хачу, сам яшчэ сілу маю, то навошта людзям галаву дурыць. Не пайду са сваёй сядзібы. Тут жа, браток, усё такое дарагое, такое мілае сэрцу. Хату бацька, як прыйшоў з вайны, сваімі рукамі пабудаваў. Я тады яшчэ малы быў, але ўсё стараўся памагчы: то сякеру паднясу, то трэскі збяру ды мацеры занясу, каб у печцы паліла. Тата і сад гэты пасадзіў. Праўда, некаторыя яблыні ўжо зусім састарэлі, то я выкарчаваў, а на іх месцы новыя растуць.
Шкада тату, рана памёр… Ведаеш, у канцы пяцідзесятых гадоў некаторыя з нашай вёскі пераехалі жыць у Польшчу. Тады гэта можна было. Маці казала:
«Давай і мы, сынок, выправім патрэбныя паперы і таксама паедзем. Там жа мой родны брат жыве і сястра…» — «Не! — кажу, — ты як хочаш, а я застануся, бо другой радзімы не знайду. І такой Добрай Зямлі больш нідзе на свеце няма». — «За пустыя працадні будзеш высільвацца?» — «Буду. Не прыжывуся я на чужбіне, як ты гэтага не разумееш, мама?!»
Дзед устаў, выкінуў у бляшанку, што стаяла пры ганку, акурак і патупаў у хату. Праз колькі хвілін вярнуўся з маляўнічым канвертам, абклееным маркамі.
— Чытаць па-нямецку ўмееш?
— Не. У школе вучыў нямецкую мову, але калі гэта было…
— І я не ўмею. Як атрымаў гэта пісьмо, паштальёнка сказала, што напісана па-нямецку. Я пайшоў у недалёкія Саракоўнікі і папрасіў дырэктара школы, каб прачытаў. Ён жа нямецкую мову дзецям выкладае.
— І што? — з нецярпеннем зірнуў Казік.
— Піша чалавек з Берліна, кажа, што ён мой брат. Маўляў, бацька ў нас адзін. Ну разумееш, вайна вайной, а любоў любоўю… Упадабаў мой бацька нейкую немачку. Так і з`явіўся ў мяне брат у далёкай Нямеччыне. Просіць, каб дазволіў прыехаць у госці, паглядзець, дзе нарадзіўся бацька, дзе ён пахаваны…
— І што далей?
— Напісаў дырэктар з маіх слоў, што калі ласка, буду чакаць. Мне і самому хочацца з братам сустрэцца. Ён жа так доўга шукаў нашу Добрую Зямлю і толькі цяпер знайшоў. Няхай прыязджае… Аказваецца, ёсць і ў мяне хоць адзін родны чалавек. А можа, і не адзін, там, можа, і пляменнікі ёсць…
Дзед Кастусь зноў закурыў цыгарэту, хаваючы ў дыме затуманеныя слязьмі вочы…