Благородний вчинок (чеченський варіант). Поліна Жеребцова
Усі сусіди в нашому дворі жили дружно. За часів радянської влади кілька разів виникали сутички на національному ґрунті, проте, порівняно з жахіттями 90-х, це було тихе й безхмарне життя в повазі до інших.
Чеченців у столиці Чечено-Інгушетії було мало. Повернувшись після депортації, вони замешкали в селах, займалися тваринництвом, будівництвом і прославилися серед росіян своєю ввічливістю й щедрістю: на свята готували різні смачні страви, накривали столи й пригощали сусідів.
У нашім будинку з сорока восьми квартир усього десять належало чеченцям, решта мешканців — цигани, аварці, українці, болгари, євреї, росіяни, татари. Перші бомби першої війни впали на старих росіян у центрі Грозного.
І що б не казали журналісти, нам, справжнім очевидцям, зрозуміло, що найбільше постраждали немічні покинуті люди, які не мали рідні, на відміну від інших кавказців.
Перша війна зблизила людей: росіяни рятували й переховували чеченців, ділилися останніми харчами. Такими ж зичливими були й самі чеченці.
Однак згодом почали сходити з гір, де завжди панувала лише їхня рідна мова, інші люди: їх боялися й самі вайнахи. Вони почали гуртуватися в банди, винищуючи решту російськомовного населення. Бували випадки, коли чеченці втікали від них у Дагестан переховуватися, бо за допомогу росіянам свої ж обіцяли їм смерть.
А ще ми були свідками випадку, коли, навпаки, мешканці міста, які ніколи не ворогували з сусідами, почали допомагати бандам убивць і стали з ними заодно. Це була велика чеченська родина, брати в якій — знані грабіжники: мати часом відкуплялася від міліції.
У сусідньому будинку, на другому поверсі, мешкали росіяни. Ці люди натерпілися ще до війни: у них загинув онук, зовсім маленький хлопчик. Лишилася жінка на ім’я Аксінья, її двадцятип’ятирічний син Ігор та донька Ангеліна, юна дівчина.
Коли вбивства сімей у помешканнях стали звичними, сусіди не відчиняли дверей, не спитавши, хто там: свій чи чужий.
І ось одного сонячного полудня у двері на другому поверсі постукали.
На запитання відповів сусід:
Це я, Віса.
Сусіда Вісу російська сім’я знала давно, вони приятелювали з його матір’ю, тому відчинили без остраху.
У ту ж мить до них увірвалося п’ятеро озброєних чоловіків, а сусід Віса благополучно пішов до себе, у своє помешкання за стіною. Він зрадив, хоч стільки років жив поряд. Людям, жадібним до наживи, чуже життя — пшик, дріб’язок, на який можна не зважати, сьорбаючи чай під вечірні новини.
Озброєні бандити цілилися в господарів помешкання з автоматів і один з них казав:
Ми вас заріжемо, і проллється багато крові. Та можемо вчинити благородно, якщо ви самі віддасте нам золото й гроші.
Навіщо нам дармувати час на пошуки? Віддайте самі — і тоді ми вас пристрелимо! — не менш благородно пообіцяв інший.
Аксінья залементувала з жаху, розуміючи, що грабіжники свого доможуться: вони стояли так, що вибігти з помешкання не вдасться. Тоді літня жінка кинулася до відчиненого балкону й зістрибнула з нього на асфальт. Упала, закричала з болю, бо зламала ногу. На лавках сиділо багато сусідів — і всі підбігли їй на допомогу. Серед них була й чеченка Тамара. Саме вона допомогла доправити потерпілу до лікарні…
А в помешканні ситуація була напружена: налякана дівчина плакала й не знаходила собі місця під безжальне гиготіння бандитів:
Може, ми тебе й не зразу вб’ємо…
А Ігор виявив несподівану стриманість. Він заступив собою сестру й мовив:
Я знаю, що чеченці — люди честі. Якщо я віддам зі сховку золото й гроші, ви не будете знущатися з нас, а розстріляєте, як і обіцяли?
«Гості» підтвердили:
Присягаємося іменем Аллаха! Ти добре знаєш наші звичаї й можеш нам повірити! Ми дотримаємо слова!
Я вам вірю, — відповів Ігор. — Зачекайте, зараз дістану…
І він відсунув диван.
Бандити ввічливо поступилися, сподіваючись на легкий прибуток.
Ігор схилився, ніби шукав щось на споді, — і раптом вирівнявся, стискаючи в руці бойову гранату з уже знятим запобіжником.
«Гості» зойкнули й відсахнулися. Ігор учепився в руку старшого бандита й сказав:
А зараз ми всі виходимо звідси!
Тоді придбати зброю в місті було безпроблемно, і деякі мешканці тримали її вдома для самооборони.
Отож, чоловіки вийшли. Граната в Ігоревій руці. Кине — всі загинуть!
Двір між кількома чотириповерховими будинками був багатолюдним. Діти гралися в піжмурки чи бігали навздогін одне одному. Ігор, побачивши це, скомандував:
Ану сідаймо в авто!
Усі сіли, окрім наймолодшого чеченця, хлопця років сімнадцяти, якого старші брати відігнали криками:
«Лишайся вдома! Йди до мами!»
Чеченці почали кружляти автом навколо пустирища, щоб Ігор викинув гранату у вікно… Але вони не могли передбачити, що станеться далі. Ігор і сам би вже позбувся гранати, але в нього так заніміла рука, що він перестав відчувати пальці й ніяк не міг їх розтиснути.
Минуло години дві, авто все намотувало кола. Чоловіки, які погрожували убити росіян, почали розповідати анекдоти й смішні бувальщини, щоб Ігор оговтався. Це спрацювало — він засміявся, рука «ожила»; граната з розмаху полетіла до великої купи сміття, де й бабахнула. Тільки морхла картопля та брудні ганчірки здійнялися вгору.
Чеченці були в захваті від Ігоревого вчинку.
Ти нам брат! — вигукували вони. — Ти не злякався! Ти ніскільки не схожий на росіянина! Ти міг нас підірвати, але не зробив цього! Це вчинок гідної людини!
І, давши клятву на вічну дружбу, вони довезли його до під’їзду. Пообіцяли заступитися, якщо хтось із бандитів з іншого району прийде зі зброєю в помешкання. І, потиснувши йому правицю, пішли до свого під’їзду — у будинок навпроти.
Удома Ігор дізнався, що мама в лікарні. Коли вона одужала, сім’я назовсім поїхала з Грозного.